У Видубицькому настав липень, і квітники розійшлися на повну - там вже не розбереш, що де цвіте і що де пахне. Настоятель монастиря Епіфаній, молодий тридцятирічний настоятель, іде після літургії з символічним посохом, за ним кілька жінок із пастви, він вказує посохом на квітки й розказує щось про високі червоні троянди ( Read more... )

За високими дверима собору стояла сива злива і дихала на нас своєю бентежною прохолодою. Ще недавно там стояв білий-білий морозний день - коли зима була в апофеозі. А тепер озираєшся - злива. Точніше - ні, не озираєшся: спочатку чуєш.
Якось восени я була на лекції про японське мистецтво, і там розповідали про сухий сад у монастирі Рьоандзі в Кіото ( Read more... )

( Read more... )

Монастирські вулики запорошені снігом. І не віриться, що там зараз бджоли сплять. А на подвір’ї метушаться люди зі свяченою водою - у кожній руці по балону. Усі вірять, геть усі.
Стаєш у чергу й собі. Теж собі віриш.
Але тут головне навіть не про віриш. Хочеться води. Дзвінкої й чистої водохресної води. З-під криги.